“Демократія — форма політичної організації суспільства, що характеризується участю… народу в управлінні державними справами. В широкому розумінні — форма керівництва будь-яким колективом, яка забезпечує активну участь його членів у здійсненні всіх заходів” (за СІС). Побутує думка, що приписується політику Черчілю, що “демократія — найгірший метод управління державою, але кращий начебто ніхто не придумав”…
Вважається, що “демократія” виникла у античній Елладі. Про це нам товкмачили в школі і зараз частенько повторюють з екранів телебачення…
Справді, в селах-полісах, які почали будувати ще у ІІІ тис. до н.е. пелазги-лелеки на берегах Егейського моря, можливо якийсь час і панувала “вічева” традиція, принесена поселенцями зі своєї батьківщини — Аратти-Трипільщини. Але проіснувала ця форма правління недовго. Намагання знайти нові способи виживання на скелястій землі і потреба захисту від чергових хвиль завойовників швидко перетворили хутірські держави у панування “тираній”, “аристократій”, “олігархій”, “монархій” тощо …
В своїй фундаментальній праці “Європа” Н. Дейвіс описує, що “владу народу” в звиклій нам формі насадив в Афінах якийсь Клісфен у боротьбі за владу, намагаючись “підірвати старі племінні організації, на які спирались його попередники” і сталось це в самому кінці VI ст. до н.е. Далі автор зазначає: “… Афінська демократія, яка проіснувала 185 років, була далекою від досконалості. Влада народу обмежувалась махінаціями Ради п’ятисот, непокорою демів (округів — Ю.П.) та впливом заможних патронів і демагогів. Щоб забезпечити потрібний кворум із 6000 громадян на зборах еклесії (громади — Ю.П.), їх буквально затягали з вулиці на мотузку, пофарбованому в червоний колір./…/ Громадяни тягли жеребки, розподіляючи між собою сотні щорічних адміністративних посад. Ще важливішим було те, що вони заслуховували звіти державних службовців. Нечесного чи неспроможного службовця могли звільнити чи навіть стратити…”
Про останнє чомусь забувають сучасні глашатаї “демократії”, як забувають вони про те, що в такій формі правління не мали права брати участі жінки, раби та інородці. Не забуваймо також, що в таких малих поселеннях, якими були грецькі поліси, кожен знав кожного в обличчя, і тому до прийнятті важливих для громади рішень не могли долучитись аферисти, злочинці чи виродки, як це часто буває в сучасних парламентах…
Насправді найбільш здорова і органічна форма народного правління у формі “віча” існувала на неосяжних просторах тих державних утворень, які постали на уламках метрополії — Аратти-Скитії-Русі. Родові традиції тисячоліттями культивувались нашими Пращурами і базувались на здоровому глузді, повазі до старших, любові до рідної землі та гармонії з природою — тому вони проіснували досить довго, аж до запровадження християнства на наших землях. Останній оплот справжньої демократії знаходився у Новгороді до кінця XVI ст., поки не був остаточно знищений московитським узурпатором Іваном IV “Грозним”.
Нюанси демократії
Платон ще на межі V та IV ст. до н.е. у своїх пошуках “ідеальної держави” описав кругообіг форм правління, які закономірно змінюються, як пори року: тимократія переростає в олігархію, яка змітається демократією, перероджуючись згодом у тиранію і все спочатку. Його думку продовжили пізніші філософи, визначивши, що такі зміни відбуваються тоді, коли ті чи інші форми з кращого свого прояву вироджуються в гірші: аристократія стає олігархією, демократія — охлократією, а монархія — тиранією…
Загалом Платон небезпідставно вважав, що демократія — це урядування некомпетентних людей. Його думку вдало продовжив молодий Адольф Шікельгрубер, коли вперше випадково потрапив на засідання бундестагу: ”…Більшість є завжди не лише представником дурості, але й представником боягузтва. Зберіть разом сто дурнів і ви ніяк не отримаєте одного розумного. Зберіть разом сто боягузів і ви ніяк не отримаєте в результаті героїчного рішення… Та невже насправді знайдуться такі, хто повірить, що в цьому світі прогрес завдячує не інтелекту окремих індивідів, а мозку більшості…”. Але це була думка людини, яка згодом показала себе у надто непривабливому світлі, ставши одним з чинників загибелі мільйонів людей…
Напевне ніхто не вправі забирати право у народу бути джерелом і носієм політичної влади у власній державі. Але йдеться про здорових і свідомих представників автохтонного народу (великої родини), а не про якусь там штучну “політичну націю”, а тим більше не про зграю змовників, які шахрайством та злочинними діями захопивши фінанси та засоби масової інформації, активно дурять людям голову і за пачку гречки купують потрібні результати голосування…
Зрозуміло, що “віче” в межах кількатисячного поселення і “парламентаризм” в межах кількамільйонної держави, де мають право голосувати і покидьки суспільства, і маргінали, і паразити — це не одне і теж. Коли внаслідок механічного вкидання бюлетнів “кухарки”, “баяністи” чи прості “кримінальники” потрапляють “до керма” країни — стається непоправне. Не забуваймо також, що СССР з його голодоморами і “гулагами” теж вважався “демократичною державою”.
Тому ще треба розібратись у різновидах “влади народу”, кожна з яких містить у собі різні цінності та спрямування руху. З визначенням професора Г. Щокіна демократії бувають такі:
— плебісцитарна, яка шляхом організації мітингів і референдумів звертається до емоційної несвідомої складової людської природи під гаслами необмеженої свободи і зрівняльної справедливості (її межа — перетворення на охлократію і анархію, за якою неодмінно слідує тиранія);
— ліберальна, яка орієнтується на меркантилізм та матеріальні цінності і легко переходить межу до олігархії;
— авторитарна, яка “грунтується на пріоритеті вольової сфери та цінностях політичної діяльності” і може несподівано скотитись у тоталітаризм;
— конституційна (консервативна), яка апелює до вищих цінностей і намагається спиратись на патріотизм, моральність, професійність. Така форма в ідеалі може перерости у т. зв. “мерітократію” (М. Янг), тобто — владу найдостойніших…
Останнє виглядає начебто непогано…Але, на жаль, це лише теорія…
Демо(но)кратія сьогодні
Якщо не брати до уваги виняткових випадків, як от Козацька республіка на Запоріжжі чи нп. конфедерація Швейцарських кантонів, то великого ажіотажу щодо “демократії” в Європі не спостерігалось аж до кінця XVIII cт. Саме тоді певні сили вирішили революційним шляхом змістити з політичної арени родову аристократію, поставивши на її чільне місце інтернаціональне лихварство та затюканий ним простолюд. Вдалий початок у Франції згодом отримав своє повторення в багатьох країнах Європи, аж поки не закінчився перемогою “демократій” в Росії та Китаї в XX ст., схожих радше на перемогу “демонократій”…
Чому ж спостерігається ажіотах навколо такої невдалої форми правління, як демократія? Може тому, що людський загал боїться можливої тиранії, або через заздрість відмовляється від влади аристократії? Насправді все набагато простіше.
Незважаючи на позірність “справедливості” (якої в Природі просто не існує), в загальноприйнятій формі “демократії” легко створювати хаос і маніпулювати свідомістю та настроями натовпу. Тому певна когорта істот, захопивши світові ресурси, може легко впроваджувати будь-які свої глобальні політичні чи економічні плани і контролювати матеріальні та духовні потреби людей.
Багатьом відома теорія “контрольованого хаосу”, який можливий лише при існуванні “демократії”. Задля здійснення своєї далекосяжної мети панівні “демократичні клани” легко провокують наступні революції, як от “квіткові” чи “фруктові”, хвиля яких майже одночасно прокотилась світом уже в ХХІ ст.
Усі гілки влади при “демократії” (виконавча, законодавча, судова, а також банківська та “масовоінформаційна”) протистоять одна одній, створюючи начебто “систему противаг”, щоб не було зловживань і народові “жилось добре”. Насправді ж, наприклад в Україні, переважна більшість населення живе за “межею бідності” і скорочується щороку майже на півмільйона мешканців, а натомість — лише жестикуляція “рук, які не крали”, проте вимагають на своє утримання більше мільярди в рік, чи “чесність” суддів, підлоги яких засівають мільйонами доларів, чи банківський “арешт” готівки простих громадян, чи багато іншого, за що при іншій формі правління беззаперечно відправляли б на гільйотину… Принаймні з 1991 року в Україні, термін “демократія” означає легітимний спосіб обкрадання переважної кількості громадян суспільства (“суверен” або “електорат”) навеличкою групою олігархів або злодіїв (“слуги народу”)…
До заслуг “демо(но)кратії” у світі належать також порушення екологічного балансу, військове втручання у справи “незгодних” держав, активна пропаганда збоченства і насильства, толеранція наркотиків і модифіковано-хімізованого “харчування”, відміна смертної кари за особливо важкі злочини та багато іншого, що вже виходить за межі здорового глузду і традиції, ставлячи під сумнів існування людства в цілому…
Висновок
Чи зможе знайти нинішнє “народне правління” вихід з тупика та вийти на шлях, який приведе до покращення життя, гармонії з природою та відновлення морально-духовних цінностей?
Відповідь криється у самому формулюванні терміну і залежить виключно від чесності та самосвідомості кожного з нас…
© Юрій Перетятко, 2010