В наш непростий час неприхованого панування гешефтярів, лихварів, гендлярів, шулєрів, а також обслуговуючих їх депутатів, фіскалів, силовиків та юристів різних категорій, хочеться щиро подякувати усій цій доблесній когорті за вкрадені кошти, нерви, добробут та добрий десяток років земного життя…
Вхід до “країни мрій”…
Якби ж то знаття, то треба було ще 20 років тому швиденько втікати за кордон на будь-яку роботу, як це зробили менш довірливі і більш поінформовані земляки, адже в моєму тодішньому паспорті красувались візи в США і Канаду. Але безмірна українська наївність зробила своє — події початку 90-х вселяли надію на краще майбутнє у своїй, рідній державі, бо “народженим в СССР” хотілось вірити у соціальну справедливість…
Не насторожили ні безсовісна тотальна крадіжка немалих коштів з ощадних книжок перед розвалом совдепії, ні лукава “прихватизація” (коли кожного чесного громадянина було пограбовано на 50.000 доларів), ні 10.000% інфляція, що пожерла останнє — слава доблесним економістам-чудотворцям, які і досі “керують” фінансовими справами України!.. Поки екс-комсорги, сексоти і аферисти “дєрібаніли” батьківщину, щоб згодом стати “поважними” і “недоторканими” олігархами, порядні люди вчились самостійно виживати, намагаючись на руїнах тоталітарної імперії творити своє благополуччя власною працею — ось що означає недбало вивчати твори сатаніста Маркса…
Щоб не залежати від держоплати, яка на ті часи становила $10-15 та, маючи невеличкий передовий досвід ще совдепівського кооперативного і приватного підприємництва, у 1995 році мабуть якась нечиста сила сподвигла і мене на створення фірми. Реєстрація пройшла гладко і без хабарів (!), невеличкий капітал партнерів дозволив обзавестись мінімальним обладнанням, дилетантська “криша” була безапеляційно “відшита”, а фахове володіння прогресивними на той час комп’ютерними технологіями вселяли нездоровий оптимізм з приводу розвитку, нп. вітчизняної видавничої справи…
Те, що на старті “луснув” банк і назавжди пропали перші зароблені гроші на розрахунковому рахунку, що керівництво держустанови весь час самовільно підвищувало платню за орендовані площі, що розвалена радянська система розповсюдження книжок та преси робила неможливим правильний збут продукції, що було вкрадено кілька цінних ідей в зв’язку з недосконалістю відповідного законодавства, що по півроку не приймався бюджет на поточний рік і тому “відпадали” цінні держзамовники, що для отримання готівки треба було сплатити 120% податку зі 100% доходу, а на кожну підписану угоду треба було наклеїти марку гербового збору — все це і далі не насторожувало, хоч і відбувалось на фоні дедалі наростаючої корупції і свавілля у владі, перманентно утікаючими за межі країни прем’єрами з чемоданами грошей, наданням кредитів під 500% річних одним і звільненням від оподаткування інших, а загалом — свідомим знищенням виробничого бізнесу все нахабніючим олігархічно-бюрократичним конгломератом і з’явою “чесних” мільйонерів з підозрілою біографією.
При таких несприятливих життєвих обставинах, жодного разу не взявши від держави ні копійки і чесно сплачуючи усі немислимі побори, фірма кілька років скромно годувала кількох своїх співробітників, певною мірою і працівників “орендодавця”, а також вносила свою частку у кормління все зростаючої кількості “соціально необхідних” держслужбовців і пільговиків. За тогочасною статистикою, із сотень тисяч нововідкритих законослухняних підприємств такий “прес” витримувало протягом першого року не більше 30%, протягом наступних двох — 10%. Інші відходили “у тінь” або розпадались.
Після кількох років діяльності, така доля така доля спіткала і мене — поступово діяльність фірми стала пробуксовувати, ентузіазм — згасати, а сімейні проблеми і депресія — наростати. Я вже чітко починав розуміти, що “бізнес” в Україні це не “ідея, колектив і стартовий капітал”, а либонь вміння дурити, прогинатись і підкуповувати (за мінімальним винятком тих, кому дуже пощастило опинитися “в потрібному місці у відповідний час” , або тих, хто дістав спадщину від “канадської тітки”)…
Вхід — гривня, вихід — дві…
Але усе вищесказане виявилось лише “білою смугою”… Вершини маразму, цинізму та унікальності прогнилої Системи проявилась набагато пізніше, коли я нарешті зрозумів, що зусилля втрачені марно, час — безповоротно, а правди на світі немає, адже клоунів стає все більше, а здорового глузду — все менше… Тому я закрив розрахунковий рахунок в банку і написав заяву в податкову інспекцію про ліквідацію підприємства, практично недіючого більше двох років, щоб терміново встати на облік у “біржі праці”. Туди, між іншим, у кращі часи постійно сплачував відповідні внески, тому була надія, що ця спеціалізована державна установа допоможе “піднятись з колін” і знайти роботу, бо засобів для існування не стало і ситуація перетворилась у критичну…
Здавалось, що підприємство, яке ніколи не мало заборгованостей перед державою, здійснювало відносно незначні фінансові оберти, кілька років перебувало на спрощеній системі оподаткування і тривалий час було просто бездіяльним, доблесні фіскали повинні були б швиденько закрити і ще й вибачитись від імені держави за “мучітєльно больно і бєсцельно прожитиє годи…” Адже не кожному випадає можливість пережити “час перемін”, який, нп. у Китаї, вважається прокляттям, і ще й залишитись відносно “непокоцаним” на фоні того багна, яке виливалося на голови пересічних громадян протягом останніх років. Врешті решт навіть невдала спроба “самостійного плавання” вимагає поваги, особливо у тих, хто по суті своїй належить безперечно не до вітрил, а до баласту…
Після тривалої всеохоплюючої “ліквідаційної” перевірки, якою займалося кілька доблесних відділів ДПА, виявилося, що закриття відбудеться лише тоді, коли я обдарую державну фіскальну службу штрафом за “несплату прибуткового податку на нараховану, але не виплачену самому собі зарплату” (!). Причому така постанова з’явилася “заднім числом” (як завжди) уже в момент ліквідаційного процесу… мозок у голові почав поволі закипати, особливо під час блукання кабінетами найбільшої “податковоінспекторської” будівлі України, вщент наповненої т. зв. “інспекторами”, які за немаленьку зарплатню прикладали усіх зусиль, щоб “ставити на коліна” малий та середній бізнес, тримати його в страху, створювати непотрібні черги, а також примушувати усіх передплачувати власні спеціалізовані видання…
Всі листи зі скаргами до “високого” начальства завжди чомусь приходили на годину пізніше від встановленого терміну (всупереч поштовим штемпелям), анонімні консультаційні пункти з випередженням доповідали перевіряючим про усі наступні мої кроки, благодійники пропонували залагодити проблему за певну винагороду… але позиція набирала принциповості, хоча на штраф почала самонараховуватися “пеня”…
Хитріші робили простіше: переставали виконувати будь-які правила “бізнес-лохотрону”, не реагували на погрози та штрафи, не здавали звітностей і викидали до смітника усі попередження — через кілька років їх закривали “по суду”… але ж хотілося зробити все законно (ха-ха-ха!)…
Через кілька днів до квартири напросилася якась дівчинка-інспектор зі слізним проханням заплатити хоч частину штрафу, бо, мовляв, усьому їхньому відділу зняли премію за “недоведену до кінця справу”. Вона вибачалася за свою колегу, яка щойно влаштувалася на роботу і трохи перестаралася, адже фірму і дійсно можна було закрити без проблем, але “задній хід” в їхній інституції неможливий. Я сидів, розвісивши вуха, і лише згодом здогадався, що, насправді, це була просто вивідувачка, яка мала на меті оцінити майнові статки потенційної жертви
Після …надцятої спроби “закритися”, під психологічним гнітом погрозливих папірців з гербовими печатками, я врешті “збився” з невдячної справи, здаючи через бухгалтера звіти “з прочерками”, щоб не заробити наступного штрафу. З дивовижною періодичністю “інспектори” з різних телефонних номерів нагадували про “борг”, потім вони почали набридати дзвінками моїм родичам, а через кілька місяців у трубці зазвучали суворі баритони “податкової міліції”. Мої відповіді на подібні закиди ставали все лаконічнішими, аж допоки не скоротилися до трьох-п’яти літер. Врешті-решт дзвінки припинилися…
… Біржа безробітних зустріла мене фразою, що “вас багато, а я одна”, потім інформацією, що вакансій немає, зате обов’язково треба ходити щодня по два рази на семінари, щоб нарешті дізнатися, що мене на облік не поставлять, бо “ви ж, пане, бізнесмен, адже у вас незакрита фірма!”. Подивившись на трудову книжку, яка рясніла написами “директор”, “голредактор”, “провідний фахівець”, молода клеркиня шкробала собі потилицю і винувато кліпала очиськами: “Краще зайдіть через місяць, ми подумаємо що робити”. Я з’явився через рік, адже треба було якось виживати… голос іншої клеркині був значно оптимістичніший: “О, ви втратили право на отримання пропозиції рівнозначної роботи! Тепер ми можемо запропонувати вам посаду “прибиральника” або “чорнороба”… та й то сумнівно, адже ви — бізнесмен, у вас — незакрита фірма!”…
2009
© Юрій ПЕРЕТЯТКО