Те, що цей конфлікт, який ознаменував собою початок “чорної смуги” розвитку людства, був кармічно запланований “на небесах”, випливає з історії походження роду Куру (Укру?), який виник задовго до “Орійських міграцій” ще на території своєї Прабатьківщини (сучасної України). “Місячний цар” Самварана з роду Пуру зі своєю дружиною “сонячною царівною” Тапаті (скіфська Табіті) змушений був з якоїсь містичної причини полишити рідні землі і оселитися в чужій місцевості, де в нього народився син Куру — згодом цар славної Курукшетре (місцевість на північ від сучасного Делі)…
Можна лише здогадуватися, що йдеться про перші нечисельні групи Орійських колоністів, а точніше — місіонерів (волхвів-брахманів), які потрапили в Індостан ще в часи “великого походу Рами на Схід” з берегів Дніпра (ймовірно, у середині VI тисячоліття до н.е.). Вони замешкували території вище Деканського нагір’я і проводили відповідну цивілізаторську роботу серед темношкірого (лемурійсько-дравідського) місцевого населення.
З підрахунками відомого індійського теоретика Б. Тілака (на підставі астрономічних записів у давньоіндських пам’ятках) перші появи Оріїв в Бгаратті дійсно відбувалися з середини V тисячоліття до н.е. (тобто доходили вже прапра…правнуки першопочаткових вихідців з Придніпровщини). Але, протореною стежкою, вслід накочувалися нові і нові хвилі земляків у пошуках добрих земель і нових здобутків — таким чином виникали чисельні поліси-держави у межиріччі Інду та Гангу (Аратта, Ар’я-Варта, Куру, Гараппа тощо). Кожне з цих поселень впроваджувало свої традиції, а “орійська” спорідненість потроху губилася з плином часу, серед бездоріжжя джунглів і чорних аборигенів-дас’ю.
Яду, Турвашу, Ану, Друх’ю і Пуру (Паурави) були тими “державотворчими” (брахмансько-кшатрійськими) групами, які заснували славнозвісну Аратту (на землях від сучасного Сінду до Пенджабу). Відомий український сходознавець С. Наливайко небезпідставно і доказово ототожнює їх з більш близькими нам “ятвягами”, “туровцями”, “антами”, “дреговичами” і “полянами”. З роду Яду (жреців) походили синьошкірий Кришна (богочоловік) і його брат білошкірий Баладева…
В “місячній династії”, яка протягом свого існування зазнавала безлічі проклять, благословень, божественних зачать, містичних народжень, вигнань і осяянь тощо, врешті народилися Дгрітараштра і Панду, перший з яких став батьком сотні непереможних синів-воїнів, а другий — лише вважався батьком п’яти хлопців, серед яких виділявся Арджуна (Ярило). Після смерті Панду (який насправді через прокляття не був чоловічоспроможний, а його жінки народжували від “богів”), “його” діти стали виховуватися у сім’ї брата. Не вдаючись у наступні несуттєві, антуражні і геть заплутані подробиці ворогувань, принижень, вигнань, викрадань, жертвоприношень тощо, які були викликані начебто заздрістю Кауравів до “богонароджених” Пандавів, одного дня війська двоюрідних братів вишикувалися для смертельного бою, в якому загинуть всі…
Так чи інакше, але Арджуна (справжнім батьком якого був Індра-Перун), що був обраний для виконання незрозумілої для нього місії, довгенько не міг втямити суті подій. Для того “богочоловік” Кришна (Кришень), який підрядився до Ярила візничим на колісницю, годинами читав йому “божественні лекції” про “зміст життя”.
“… Арджунине серце стиснулось від болю й розпуки: побачив обличчя дідів, і батьків, і онуків. У лавах ворожих — брати, свояки, побратими; і кревного кревний вбиватиме стрілами злими. Арджуна тут мовив, скорботою сповнений: “Боже! Побачивши рід свій, ставати до бою не можу. Щось тисне у грудях, нараз пересохло у роті, все тіло тремтить і волосся — неначе із дроту. Горить моя шкіра, а серце пронизує мука, туманиться розум, в руках я не втримаю лука. Знамення зловісні я бачу навколо щомиті… Кому на добро будуть кревні мої перебиті?!/…/ Вбивати рідню — чи близьку чи далеку — негоже, бо знищивши рід, ми нещасними станемо, Боже! Хоча каурави, засліплені від віроломства, вже стріли свої занесли над майбутнім потомства, а роду загибель — найбільше у світі нещастя, невже нам уникнути злочину цього не вдасться?! Як рід розпадеться, то зникнуть законів кордони, свавілля й злочинство творитимуть власні закони. А де беззаконня, там будуть вбивати і красти, жінки там повіями стануть, змішаються касти. А касти порушені — в пеклі опиниться кожний, забудуться предки, жертовники згаснуть порожні. Хто рід загубив, одступився од віри святої, зневажив закони й сім’ї предковічні устої, хто касти змішав, тим нема на землі покаяння, ті підуть у пекло — так мовить священне писання. О горе: у нас нині намір злочинний на мислі, заради корони над родом загроза нависла. Хай радше беззбройного вб’ють мене стріли ворожі, ніж маю на світі каратися вічно, о Боже!” Так гірко промовивши і заточившись від муки, Арджуна на дно колісниці упав і випустив лука…Облитому слізьми, пройнятому горем невтішним, Арджуні так мовив тоді повелитель наш — Крішна: “Той, хто у нещасті здригнувся душею, — не воїн. Орієць такий лиш ганьби і зневаги достоїн. Геть слабість із серця — вона воякові не личить! Геть сумнів — до битви священний обов’язок кличе!…” (з “Бхагават-Гіта” у перекладі М. Ільницького та А. Кондратьєва)
Кришень таки добряче “привантажив” русоволосого Ярила (Арджуну) незрозумілою йому езотеричною Мудрістю, примушуючи зробити крок, який назавжди повинен був поміняти геополітичну і геоідеологічну ситуацію на наступні мінімум 5 тисячоліть: “… Хто вічні закони пізнав, не існує для того у світі жалю ні до мертвого, ні до живого. Бо ти, як і я, як і ті, хто умре навіть нині, тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине. Як юність і зрілість в літа переходять старечі, так дух з тіла в тіло іде — і тужить не до речі. Від тіла — і холод і жар, насолода, нещастя, тож тілові не довіряй: воно короткочасне. Лиш тим, хто стійкий, незворушний у горі і щасті, здолати сум’яття й здобути безсмертя удасться. Де грані буття й небуття? Хто знайти їх сміє? Лише просвітленний між ними зв’язок розуміє…”
На боці Кауравів виступили всі місцеві герої, царі, також представники споріднених “шаків” (скитів), “бахліків” (бактрійців), “тукхарів” (тохарців) і навіть Сінди з Сувірами (вихідці з Кубані та Чернігівщини). На боці Пандавів — могутня потуга Кришня і підтримка “богів” з їхньою езотеричною зброєю…
Битва тривала 18 днів і Каурави були знищені, за винятком трьох осіб, які в ніч після битви пробралися в табір переможців і перерізали там усіх (крім братів Пандавів і самого Кришня).
Мало хто досі зрозумів: “Для було це кровпролиття?”, провокатором якого виступив синьошкірий Кришень — аватара Вишнього (чи все таки Шиви-Чорнобога?). Одні кажуть — для того, щоб запустити наступний діалектичний оберт розвитку людської цивілізації, інші вважають — для спокути гріхів попередніх поколінь, треті підозрюють — для зміни теологічної розстановки сил у Праві та Наві…
Одного разу якийсь письменник пофантазував на тему: “Що б було, якби Адам і Єва на згрішили в раю і не стали б смертними?”. Адже фізіологічний механізм відтворення створених “божественними майстрами” істот рано чи пізно запустився б, і безсмертне людство, розмножаючись, заповнило б своєю біомасою вщерть увесь Всесвіт. А без гріха Творець не зміг би обгрунтувати причину позбавлення “райського блаженства” своїх створінь. Тому змій-люципер вимушений був спровокувати Єву на “гріх”. Алгоритмічно подібне “попущення Боже” відбулося і в країні Куру…
Найпереконливіша версія така: Каурави, представники Орійських воїнських (царських) родів у новоствореній колонії Аратта почали зневажливо ставитись до “дгарми” (морального закону Оріїв). “…Невдячність, зазіхання на чуже, пиття хмільного, розпуста — немає такого беззаконня, яке не було б для них законом. Сором і ганьба араттакам, жителям П’ятиріччя!..” (з “МагаБгаратти”).
Брахманські роди Ар’я-Варти вирішили відновити “категоричний імператив” і використали для цього часто гноблених Кауравами братів Пандавів. Як зазначав в своєму дослідженні сходознавець С. Наливайко: “…Найбільше брахманам дошкуляло те, що араттці полюбляють міцні напої з борошна й меляси, споживають коровину з часником і млинці з м’ясом, п’ють не тільки коров’яче молоко. Що захмелілі чоловіки й жінки у вінках танцюють і горлають сороміцьких пісень, що жінки, коли помре чоловік, не сумують, а танцюють на похороні, що релігійні обряди сповняє не жрець, а цар. І, що вони не дотримуються закону-дгарми, що тут брахман стає воїном-кшатрієм, а вайш’я-землероб чи торговець — цирульником або, навпаки, цирульник стає вайш’єю чи й навіть брахманом…”.
Після перемоги над порушниками законів, Орійські брахмани змінили пантеон богів (більшість первісних Асурів перетворилися на небесних Девів, а самі Асури стали символізувати собою демонічні сили), зробили суворішими варнові (станові) бар’єри (як захист від кровозмішання і деградації етносу), встановили нові порядки у побудові поселень тощо. На місці Аратти розквітла т. зв. “Індська культура” (гараппська), аж доки вона не була зметена через півтори тисячі років новою потужною хвилею войовничих тепер вже Аріїв “з північного Заходу” (простіше — з берегів Дніпра та Дону)…
Переможені і розбиті на полі Куру відступники змушені були повертатися у бік Прабатьківщини: одні через Туран, інші — через Іранське (Оріанське) нагір’я. Вони залишилися вірними “старим богам” Асурам (верховний бог зороастрійців називався Асура-Мазда), а нововведених Девів вважали демонами.
“… І пішли з краю Індського світ за очі. Пройшли мимо землі Перської і пішли далі, яко не годилася для овець земля тая. Пішли горами і бачили каміння, і ті проса не сіяли також пройшли мимо. І знайшли степ квітучий і зелений. Там стояли літа два, а по тому пішли далі, бо хижаки з’явилися. Пройшли мимо Каяли і прийшли до Дніпра, яко той всякій прі граничити мав і для ворогів злих перепоною був. На тому Дніпрі мав осісти рід слов’ян…” (з “Велесової книги” у адаптації Б. Яценка)
Сучасні офіційні історики назвали тих скитальців на грецький копил “скіфами”…
Так стався перший кардинальний розкол Білої спільноти, який заклав підвалини майбутніх протистоянь (на радість ворогові) між Оріями і Аріями, між Ахейцями і Троянцями, між Римлянами і Кельтами, між Германцями і Слов’янами, між Москвинами і Козаками, а тепер ще й між “східними” і “західними” українцями..
© Юрій ПЕРЕТЯТКО, 2011
(уривок з книги “Ода Оріям”, скорочено)