На тенденційність чужинської освітянської методології свого часу звернув увагу український прозорливий Геній Тарас Шевченко: “… Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя. А то залізете на небо: “ І ми не ми, і я не я, і все те бачив, і все знаю, нема ні пекла, ані раю, немає й бога, тілько я! Та куций німець узловатий, а більш нікого!..” — “Добре, брате, що ж ти такеє?” “Нехай скаже Німець. Ми не знаєм”… Отак-то ви навчаєтесь у чужому краю! Німець скаже: “Ви моголи”. “Моголи! моголи!”… Золотого Тамерлана онучата голі. Німець скаже: “Ви слав’яне”. “Слав’яне! слав’яне!”… Славних прадідів великих правнуки погані! І Коллара читаєте з усієї сили, і Шафарика, і Ганка, і в слав’янофіли так і претесь… І всі мови Слав’янського люду — всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем і по-своєму глаголать, як німець покаже та до того й історію нашу нам розкаже,— отойді ми заходимось!..” Зрозуміло, що замість “німець” легко можна підставити будь-якого іншого “доброзичливця”, з власними титулованими “хохлами і “малоросами” включно…
Діти матері Слави
Вивести етимологію слова від українського “слава” (слав’яни) чи “слово” (слов’яни, словени) не мало б складати великих труднощів для професійних істориків, але така версія була непотрібною ні царським, ні більшовицким узурпаторам. Коли ж виникла з небуття “Велесова книга” (далі — ВК), то “маститі” в один голос заволали “Підробка!”, адже тексти на дерев’яних дощечках, творені ще в Антські часи стародавнім автентичним злитним письмом ламали усталену схему (особливо щодо кирило-мефодіівської “просвітянської місії” з політичним підгрунтям)…
“ …У той час був Богумир, муж Слави, і мав трьох дочок і двох синів. Ті бо водили худобу до степів і там жили в травах; батькові підкорялись і боялись, богів слухались, і так розуму набирались. І тут мати їхня, яку звали Славуня, дбала про їхні потреби. І сказав якось Богумир: “Се ми зробімо і мушу дочок своїх віддати і внучат доглядати”. Так сказав і повози запряг і поїхав куди очі дивляться /…/ Повернувся Богумир у степи свої і привів трьох мужів дочкам. Од них три роди пішли і славні були. Од них походять древляни, кревичі і поляни. Бо перша дочка Богумирова мала ім’я Древа, а друга Скрева, а третя Полева. Сини ж Богумирові мали свої імена Сіва і молодший Рус. Звідси походять сіверяни і руси /…/ То було за тисячу триста років до Германаріха…” (ВК, 9а)
Отже маємо доступне і логічне розшифрування етноніма “слав’яни” — діти “праматері Славуні і прабатька Богумира”, засновників одного з Родів, який повертався на Прабатьківщину після тривалих східних мандрів з боку Каспію. Повертався не на порожню територію, а на землі своїх Орійських пращурів і їхніх нащадків, повертався з новим досвідом і новою енергією. Це сталося приблизно в кінці ІІ – початку І тисячоліття, коли на землях України вже дещо пригасали Тщинецька (ліси) і Зрубна (степ, лісостеп) культури…
Трохи пізніше, але вже з боку Анатолії і Тракії надійшли Роди прабатька Орія і його синів Кия, Щека і Хорива — майбутні фундатори Антського періоду і засновники етнічних груп Руськоланів, Хорватів та Чехів. Це був т. зв. “Карпатських вихід”, який стався у 640-і роки до н.е. і закінчився він виходом цих Родів з гір до Дніпра десь в середині ІІ ст. до н.е, спричинивши створення Зарубинецької і Пшеворської (Венедської) культур…
“… Мовимо, що так літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли прадіди до гори Карпатської і там оселилися, і жили ладно. То бо родами правили отці-родичі, а старійшиною роду був Щек, од Оріян той був. Паркун благоволив нам, і завдяки йому жили спокійно. І таким було життя п’ятсот літ, а потім подалися на схід сонця і пішли до Дніпра. Та бо ріка є, що до моря тече. І там на півночі оселилися на ній. І називали Дніпро Прип’яттю, як і отці називали Дніпро Прип’яттю. І там жили п’ятсот літ…” (ВК, 5а).
Ці два потоки злилися з автохтонним українським генотипом і утворили розмаїття Слав’янських груп, відомих в різні часи як Боруси і Руськолані, Венеди і Іліри, Склавіни і Анти тощо, нащадки яких з часом заполонили усю Європу, розділяючись на підроди, і до початку нового літочислення налічували уже багато десятків назв однієї потужної спільноти.
“… Тако слава наша отече до Матері-Слави і пребуде в ній до кінця кінців земних і інших життів. То чи нам з тим боятися смерті, коли ми нащадки славних! І Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці, і скіфи, анти, руси, боруси, і сурожці. І тако стали діди русове...” (ВК, 7є)
Але знайдіть в сучасних українських історичних підручниках подробиці з життя Бодричів, Лужичів, Ругів, Сербів, Порусів, Хорватів, Словен, Волинян, Тиверців, Уличів, Боїв, Карпів, Дулібів, Кревичів тощо… так, хіба трохи про Полян і Древлян, ще менше про Сіверців, Радимичів і В’ятичів, та й то у трактовці багатократ відредагованого цензурою міфічного “Нестора-літописця” (визнання авторитету якого було санкціоновано владними структурами). Що вже казати про інформацію, яку українці отримували щодо власної прадавньої історії в часи польської, австрійської, московської чи совдепівської окупації…
Зате безмежна кількість малодостовірних повідомлень (поданих як істинні) про життя древніх Греків чи Римської імперії, не кажучи вже про мініатюрну квазідержаву Ізраїль, що менше 100 років проіснувала на землях Пилистимлян (Палистих) і тому подібні…
Хіба українським дітям не корисніше було б більше дізнатися про державу Руськолань (попередницю Антії), яка в IV ст. стримувала навали Еланів (скосмополітизованих боспорців), Готів (зайшлих германців) і Гунів (згібридизованих угро-саків) на українській території; про слав’янську державу Само, мешканці якої в середині VII ст. розгромили Аварів (Обрів) і Саксів, одним махом припинивши два узурпаторські потоки до серця Європи з південно-східного і північно-західного напрямків; чи про Велику Хорватію, чия територія ще в Х столітті доходила до Дунаю і Лаби; чи про Ругію, чий храм Аркона на острові Руяні був одним з основних святилищ Орійських волхвів, аж доки не був підступно спалений Саксами у 1168 році…
На фоні сучасних перекручених постімперських “історій”, де Слав’янам приділяється мінімум уваги (або й жодної), якось незвично сприймати повідомлення з часів, коли незагангажовані спостерігачі могли висловлюватися об’єктивно, без озирання на позицію т. зв. “академічної спільноти” чи врахування “політичних міркувань”…
Наприклад, Прокопій Кесарійський, візантійський історик VI ст., зазначав: “… Ці племена (територія сучасної України) – дуже волелюбні і ніколи не давалися запрягти себе в ярмо. Вони великий нарід, витривалий, пристойний, до чужинців-гостей ставились приязно і не дозволяли їх кривдити. Полонених не обертали на рабів, як це робили всі інші народи, а пропонували їм або викупитися, або лишитися жити в них як вільні люди. Їхні жінки є чесні аж понад міру...”.
А далматинський історик Мавро Орбіні (XVI ст.) підтверджував: “…Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персиду; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Ілірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян… Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний… Нарешті, підкоривши державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу в давні часи пішли найсильніші народи, а саме — слов’яни, вандали, бургунди, готи, остроготи, руси або раси, візіготи, гепіди, геталани, верли або герули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарни, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або ункрани, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі вони були народ слов’янський…”
Карта-схема історика Володимира Паїка (США)
Отакі собі “раби”, як їх намагалися показати різношерсті узурпатори, щоб таким чином позбавитися власного “комплексу неповноцінності” і “комплексу нелегітимності” на кельто-сколото-слав’янських територіях, що були згодом загарбані ними шляхом підступу і несправедливості.
Протягом IV століття землі України-Орійщини були умовно поділені на регіони: Борусію (землі Тиверців, Уличів, Карпів), Вендію (на берегах Балтики), Хорватію (від Прикарпаття до Панонії), Руськолань (центральні землі з князівствами Голунським, Вороніжським і Лебедійським (Київським) — Антія), Волинь (землі Дулібів, Дреговичів, Бужан, Древлян), Карпатська Словенія, Суренжань і Остроготію в Криму (на руїнах Боспорського царства і Малої Скитії)…
… У 476 році в Європі сталася неординарна подія: рутенський (ругський) князь Отко (з чужомовних джерел відомий як Одоакр) зі своєю армією, що складалася переважно з воїнів венедо-слав’яно-сколотського походження підкорив Рим і правив у ньому до 493 року, аж доки його підло не отруїв готський вождь Германарік. В світовій історії ця подія вважається переломним періодом і початком епохи Середньовіччя…
Саме з цього часу на територію західної і південної Енеї (споконвічної Венедії) накотилася з її центру (України) чергова хвиля цунамі слав’янських народів, як антитеза померлій Римській імперії і як протистояння початку експансії диких германських племен з півострова Ютландія. Це “велике переселення народів” вихлюпнуло величезну кількість “свіжої крові” на Балкани, в Ілірію і Панонію, по Дунаю і до Балтійського (Венедського) моря, заклавши на багато років міцні підвалини, на яких згодом вдало проросла т. зв. “західноєвропейська культура”…
Пізніше ця подія була затерта германськими істориками, адже нахабним і згуртованим ордам Англів, Саксів, Франків і Ютів приблизно з VII століття (нашої доби) вдалося за історично короткий час (за яких кілька століть) поневолити і присвоїти собі більшість культурних здобутків кельтського і слав’янського люду, затоптати їхню споконвічну Віру і Мову “христовими походами” і терором, а відтак закріпачити та асимілювати. Через кілька сот років естафету продовжила Московська імперія…
Якимось парадоксальним чином нівеляції величі Орійсько-Слав’янської потуги у великій мірі посприяла також… християнізація цих народів. Чим раніше відмовлялися ті чи інші спільноти від Віри Пращурів, тим скоріше вони підпадали під окупацію ворога або втрату ідентичності. Хоча це окрема тема для роздумів…
Також споконвічна роз’єднаність, простодушність і довірливість Орійських етносів зіграли з ними злий жарт, вкотре вганяючи їх у кабалу до менш чисельних завойовників, як це сталося раніше з Лелегами (Пеласгами) і Троянами (Фригійцями) під натиском Ахейців; Расенами (Етрусками) під натиском Латинів; Руськоланів і Антів під натиском Готів тощо, Бритами і Скотами під натиском Англо-Саксів тощо.
Основну (і досі не подолану) “слав’янську проблему” чітко і ясно окреслив візантійський автор: “Вони не мають правління й живуть у ворожнечі між собою /…/ у них багато начальників, які не живуть у згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками, особливо ближчих до наших кордонів, і тоді на інших нападати, аби спільна війна не злучила їх докупи та не звела під одну власть”. Цю ж думку підтверджував і один з арабських авторів: “Слов’яни — народ настільки могутній і страшний, що, якби вони не були розділені на велику кількість колін і родів, ніхто б у світі проти них не встояв…”. Але…
Але і досі крізь фарбу германізованих назв географічних об’єктів “євросоюзу” пробивається основа, яка була закладена її справжніми господарями, відтак Лаба стала Ельбою, о. Руян — Рюгеном, Бранібор — Бранденбургом, Берло — Берліном, Липськ — Лейпцігом, Дроздяни — Дрезденом, Микулин бор — Макленбургом, Звірин — Шверіном, Ратибор — Ратценбургом, Любич — Любеком, Доброчин — Дебреценом, Пороги — Прагою, Болото — Балатоном, Пануня — Панонією… не кажучи вже про назви, які зберегли автохтонність у чужому середовищі (чого варті значно раніші Турин, Мілан, Венец(д)ія, Толоза, Галісія, Скотланд (скотів лан) та безліч інших).
Руські перипетії
В царсько-німецько-московській версії “історії” для України, яка і досі є таким собі “субстратом” для її сучасної подачі в навчальних закладах, надмірна і основна увага приділяється т. зв. “Київській Русі”, яка, під “мудрим керівництвом” начебто скандинавських Рюриків, зібрала докупи землі східних Слав’ян (в основі своїй — українців), і повела затурканих та безвольних автохтонів до “світлого майбутнього”. Їхню “місію” перейняли згодом московські царі, а за ними — більшовицькі комісари.
Наслідком такої тисячолітньої епопеї стало практичне винищення українського (Орійського) генотипу, сотні мільйонів (!) людських жертв, розграбування природніх ресурсів, підміна природнього способу життя сатанинськими… і так до сьогоднішніх днів, коли зграя “глобалізованих” паразитів буквально знущається над недобитими нащадками славних Пращурів…
Улюблені аргументи “академічної спільноти” були і є такими: “русь” отримала свою назву від фінського слова “руотсі” (як звалися у ті часи мешканці Швеції), в договорах з Візантією Х ст. імена практично усіх послів є скандинавськими, більшість письмових свідчень тогочасних спостерігачів відокремлювали “русь” і “слав’ян” тощо… Та ж віковічна і досі сучасна проблема: по “клікухах” кількох кримінальних “авторитетів” судити про життя-буття цілого народу, який непомітно трудиться і творить реальне буття…
Підпирав верхівку перевернутої піраміди редагований-перередагований шльоцерами-баєрами-міллєрами текст “Нестора-літописця”, який, мало того, що виводив Слав’ян від якогось близькосхідного Ноя, але ще виставив їх якимись дурками, описавши початок “Київської Русі”:
“… А перші посельці в Новігороді — словени, а в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меряни, на Біліозері — весь, на Муромі — мурома, і всіма ними володів Рюрик. І було у нього двоє мужів, не його племені, але бояри — Аскольд і Дір. І відпросилися вони до Цареграда з родом своїм. І пішли по Дніпру, і, йдучи мимо, уздріли на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?”. І відповіли вони: “Було три брати, Кий, Щек, Хорив, і поставили вони город цей, і згинули. А ми роду їхнього, сидимо тут платимо данину козарам”. І осталися Аскольд і Дір в городі цьому, і багато варягів зібрали і почали володіти польською (полянською — авт.) землею…”.
Рюрик відправляє Аскольда і Дира до Царграду
Таким чином, як бачимо з цього уривку, “справжня державотворча позиція” рухалася до нас з Півночі, зі скелястих пустельних фіордів, щоб навчити “цивілізації” споконвічних жителів чорноземного, лісистого і наповненого всіма благами краю, а простіше — грабувати довірливих селян та ремісників методом організованого “рекету та рейдерства”…
Про те, що цій т. зв. “нордманській теорії” ще на початку ХVІІІ ст. вже протистояв поморець М. Ломоносов, а згодом в Україні — М. Костомаров, В. Хвойка, М. Грушевський, не кажучи вже про “нерозпіарених” сучасних дослідників, в шкільних підручниках намагаються не згадувати… “каму ж єта вигадна?”…
“Велесова книга” більш незаангажовано описує причини вторгнення з Півночі грабіжницьких воряжських угруповань, а з південного Сходу — банд хазарів-людоловів. Причини — у вищезгаданій роз’єднаності і зневага “звичаєвого права” з боку кшатрійського стану…
“… За часів злославних і бусих Русь була потята рукою ворожою. І злочини творилися. І князь тоді немічний був. І услав синів своїх до брані. А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча, і на те, що речено вічем, не зважили. Тому ж бо ви розторгнуті і в неволю взяті. І коли речемо нині, що маємо своїх князів, то не є так...” (ВК, 2а)
Врешті цю версію підтримує і текст “Повісті врем’яних літ” (за “Іпатським списком”), де мовиться про те, що в ІХ ст. (а саме в літо 862 року) на території колишньої Руськолані “… повстав рід на рід, і були усобиці в них, і самі між собою воювати почали. І сказали:” Пошукаємо самі в себе (а не на стороні — авт.) князя, і щоб володів нами, і судив по ряду, по праву”. І пішли за море до варягів, до русі, і звались бо ті варяги русь.”
Йдеться, мабуть, про ситуацію, коли один з десятків народів тодішньої України, а саме — Поляни, потрапив в якесь скрутне становище, повязане з кризою, що виникла у владній верхівці і на Вічі вирішив “найняти” легітимного князя зі сторони, бо з сусідніми Древлянами, Сіверянами, Тиверцями чи Уличами стосунки були напруженими. Скоріш за все у Києві (далеко не ключовому місті тодішньої України) відбувся державний переворот, пов’язаний з силовим захопленням влади бандою піратів-ворягів на чолі з якимсь Аскольдом. Все це відбувалося на фоні наростаючого тиску зі Сходу з боку Хазарів-людоловів…
“Велесова книга” так коментує ті події (6е, 29, 6є): ”… Тут бо вперше варяги прийшли на Русь. І Аскольд силою погримів князеві нашому і розбив того… Аскольд і пізніше Дір усілися на наших землях, як непрошені князі, і князювати почали. /…/ Се бо Аскольд іде з варягами своїми до нас. І сей Аскольд — то ворог наш. Се мовить нам, що йде для захисту нашого і бреше, бо такий же ворог, як грек. І се Аскольд є варяг озброєний, щоб охороняти еланських купців, що ходили до Дніпра-ріки. І се Аскольд прийшов до нас із Кнудіем через двісті років після Алдоріха і хотів правити нами. І се Дірос еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому раніше його. І се Аскольд забив Діроса, і є він один на місце те; і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога. /…/ Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших і так обернулися (в їхню віру) і стали їм служити…”.
Отож, згадавши про якогось “княжого родича” з ляхських Полян з-над Одри, чи з Ругів-Ободритів із Помор’я (яких часто плутають з скандінавськими піратами-ворягами), туди були направлені посли з відповідною пропозицією. На місці вони дізналися про войовничого Ругія, якого звали Ру-Рексом або Руриком (“ругським князем”), який був сином Ободрита Годлава і Умили — дочки Словенського князя Гостомисла (сина Буревоя з династії Бравлінів і нащадком легендарного Словена), правителя щойноствореного Новгорода (Північного). Чотири сини Гостомисла полягли в боях, тому спадкоємство на володіння Словенськими землями перейшло до Рурика і його братів (за “Іоакимівським літописом”)…
Оцей Рурик і направив до Києва свого боярина (чи волхва) Олега (Волька), щоб той відновив “status quo” в братньому Києві, адже саме від Руськолані походили північні Ругії. Так воно і сталося…
Покаравши самозванця Аскольда, Олег, опираючись на дружину найманців-ворягів, починає потроху наводити порядки і на прилеглих територіях. Він дає “по носі” Хазарам, показує свою силу Візантії, засновує торгові факторії на шляху “із Варяг у Греки”, обкладає даниною мирні слав’янські народи Полян, Древлян, Сіверців, Радимичів і Кревичів. З Київщини, яку за засилля в ній найманих північан почали прозивати “Руссю”, ця назва незабаром перекинулася і на сусідні землі…
Разом з новими порядками в Україну прийшла і нова тенденція — комерціалізація суспільного життя. Щоб утримувати потужну збройну силу і залоги, а також вдовольняти власні забаганки, київським князям доводилося добряче “крутитися”. Як зазначав М. Грушевський: “… Київська державна політика стоїть на послузі у торговлї, а торговля становить знову ту економічну підвалину, на котрій операють ся князі й правительство. Та система городів і факторій по торговельних дорогах, обсаджена руськими князями і руськими залогами, становила наче скелет Київської держави. Не можемо сказати, чи як раз всі тутешні князі були поставлені з Київа (хоч се досить правдоподібно); досить того, що вони приведені були в безпосередню залежність від Київа, а дружинна верства, що спеціально носила імя руської, Руси, як репрезентантка сього державного звязку — приналежности до “руського” центра, була тим елементом, що держав усі сі “волости” в звязку з торговельним і державним осередком сієї системи — Київом, і заразом як кров обігала по всій системі держави, оживляючи її й удержуючи в цілости. В сучасних джерелах візантийських і арабських імя Руси надаєть ся спеціально дружинній верстві, що панує в сій Руській державі; про Константина Порфирородного я вже казав, що у нього Русь — се дружина, і він розріжняє отсю Русь і підвластних “Словян”. З арабських письменників се найбільш виразно виступає у ібн-Росте: Русь — се воєнна верства, що не має анї ґрунтів, анї господарства, живе з того, що забирає у Словян і спродує сусідам; війна — їх промисел; новонарожденому кладуть меч і кажуть: “не дістанеш від мене ніякої спадщини, матимеш тільки те, що здобудеш сим мечем”. Разом з дружиною імя Руси, що було заразом іменем полїтичного центра і зверхньої верстви держави, переносило ся і на підвластні землі…”.
О. Пріцак з Гарвардського університету пішов ще далі — він вважав, що Русь, була не етнічною спільнотою, а такою собі багатомовно-поліетнічною корпорацією воїнів-купців на базі річково-морських кочовиків (ворягів) і їхніх степових колег (хазар). Мільйони працьовитих споконвічних Орійських нащадків до уваги якось не бралися…
… За якихсь 200 років, під орудою войовничих київських “бригад”, відтепер Руська земля розрослася безмірно, поглинаючи в себе і землі чужинських (угро-фінських) етносів. А у Північному Причорномор’ї — споконвічній Орійщині — майже безперешкодно проживав тюркський елемент (печеніги, половці, хазари тощо).
“Руська імперія” начебто перевершувала у кращі часи по силі і Візантійську, і Германську, і Арабо-Тюркську, але нагадувала вона радше “Совдепівську імперію” перед її розпадом. А основні елементи розпаду таких утворень здавна відомі: занепад звичаю, зміна віри, етнічна гібридизація, кланові інтереси, деградація еліти, перевага матеріального над духовним тощо…
Як писав Дм. Донцов більше півстоліття тому: “ … За моральним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації… Де провідна каста забуває “коритись богам”, там перестає їй “коритись світ”, там стає вона в службі фальшивим богам нікчемна, труслива і дурна, а суспільність не зціплена зсередини міцними нитками морального закону, тратить опірну силу і стає легкою здобиччю демагогів і наїздників, пасивним страждальником, над яким не зглянеться Справедливість…”
Вже з середини ХІІІ століття розпочалася для України багатосотлітня “темна смуга”, яка триває і донині…
© Юрій ПЕРЕТЯТКО, 2011
(уривок з книги “Ода Оріям”)