Переважна частина молоді надавала перевагу перспективі “жізні рєальних пацанов в натурє”, а популярні FM-станції оголосили рок-музику “неформатом” і стали чомусь дуже активно пропагувати “русский шансон”, негроїдний “реп” і “нєтлєнку” в стилі “Тату”. З Заходу нав’язувався однотипний блек-дез-брутал-готік-дум “metal”, якого в різних словосполученнях та ще й з приставкою “нео” музикознавець Г. Пантель нарахував понад 60 стилів. Львів у черговий раз перетворився у “найбільше село на території Пустомитівського району”…
Але несподівано з “туману небуття” уже вкотре з’явився нескорений об’єктивною реальністю видавець Юрій Перетятко, який разом зі своїми старовинними соратниками митником Г. Пантелем та журналістом Є. Тарнавським заініціював створення міської громадської організації “Львівський рок-клуб “Ф.І.Р.А.” (Федеративна Ініційована Рок Асоціація). Структура була офіційно зареєстрована 20.02.2002 року і практично відразу ж розпочала бурхливу діяльність по перетворенню міста в рок-столицю України. Протягом кількох місяців було проведено з десяток оглядових концертів у приміщенні “Старушки” (будинок творчості на Привокзальній) і відбулась певна пропагандистська робота в засобах масової інформації. Конкуренти та недоброзичливці не встигли отямитись, як у лавах рок-клубу уже налічувалось більше 15 молодих і перспективних, хоч до цього часу практично незнаних (навіть між собою) колективів, а 31 травня відбувся аншлаговий гала-концерт у новому приміщенні (кінотеатр “Київ”, що на пр. Шевченка). А потім місто сколихнула потужна серія міні-фестивалів “Рок у Львові Є!”, “Презентація аудіоальбому “Львівський рок 2002”, “Diy-punk провокація”, “Динозаври повертаються”, “З новим Метал-Роком!”, “Панки в місті!”, “В передчутті ІІІ світової”, “Судний день. Металурги повертаються!” та серія великих концертів. Десятки груп отримали змогу дебютувати, але…
2003 рік минав вже під знаком проведення у Львові відбіркового туру дубненського фестивалю “Тарас Бульба”, що проводився зусиллями клубу-кафе “Лялька”, де потужно заявила про себе наступна когорта виконавців, але в середовищі місцевого андеграунду і далі відбувався повний хаос — групи вкотре реформовувались, народжувались нові назви і зникали старі, проте конструктивного ривка не відбувалось (хоча львів’яни протягом багатьох років впевнено здобували чільні місця практично на усіх рок-фестивалях, але після того кудись зникали). Виникали також чисто місцеві ініціативи, типу фестивалів “Руїнація” чи “Кефір”, на організацію яких витрачались неймовірні зусилля і наслідком яких ставали фінансові проблеми ентузіастів…
З закриттям рок-клубу концерти знов набули “лабухівського” забарвлення і перемістились у комерційні структури: “Далі”, “М100”, “Динамо”, “Лялька”, “Пікассо”, “Культ” (вхід в деякі з них вартував чи не четвертину мінімальної зарплатні простого трудівника). Але в середовищі “готівки” істинні рок-музи мають схильність швидко помирати…
Загалом, якщо представники перших хвиль нагадували швидше якийсь лицарський орден, з усіма притаманними йому ознаками романтизму і виклику, то рок-музиканти ХХІ ст. перетворились у конкретних прагматиків з чітко поставленими задачами, адже минуло більше чотирьох десятків років. Якщо музиканти 60-80-х віддавались своєму захопленню на 100% і кожен учасник групи був переважно таким собі “універсальним солдатом”, який міг водночас складати і виконувати пісні, паяти підсилювачі, оформляти афіші, організовувати концерти та ще підзаробляти собі десь на нову апаратуру, то їх нащадки в цьому плані були дещо апатичніші. Вони не мали проти чого протестувати, мирно працювали собі переважно дизайнерами, журналістами чи комп’ютерниками, а музика стала для них простим хобі та засобом викиду зайвого адреналіну під час виступів. Про ті інструменти та апаратуру, яку тепер безпроблемно міг купити собі будь-який виконавець в магазині чи через інтернет, старі рокери не могли навіть і мріяти…
Можна лише пошкодувати, що рок-музика в Україні не стала забороненою, бо тоді, як показує історія, її вибух з львівських теренів був би неймовірної сили. Хоча новітні комп’ютерні технології відкрили молодому поколінню доступ до всього світового “відстою” в мережі Інтернет і не кожному вдавалось відділити зерна від полови, зомбування низькосортним “сміттям” з боку більшості ЗМІ вже можна було трактувати, як ідеологічну диверсію… Проте “ютуб” відкривав і нові перспективи, а віра в те, що “світло неба ніколи не вмре” примушувала багатьох не підкорятись долі і наперекір несприятливим обставинам намагатись творити справжній РОК і ще спробувати здивувати навколишній світ своєю творчістю./…/
Загалом, на період початку ІІІ тисячоліття у Львові нараховувалося понад 80 рок-проектів, більшість яких проіснували досить короткочасно і не перетворились у щось серйозніше (в довіднику подано детальний перелік майже усіх, але то вже цікаво хіба для якогось вузькопрофільного дослідника та самих учасників — авт.) Проте така кількість найменувань свідчила лише про те, що ЛЬВІСЬКИЙ РОК ніколи не вмирає, він лише періодично може впадати у дрімоту, проте при щасливому збігу обставин, його потенціал враз вибухає і здатен дивувати навколишній світ…
© Юрій ПЕРЕТЯТКО
(скорочений уривок з книги “Львівський рок: півстоліття боротьби”, 2007)